Як відомо з історії, стрільців-розвідників у козацькому війську називали пластунами. На Запорозькій Січі вони створили навіть окремий Пластунівський курінь. Саме про них пишуть дослідники: «Хто меткий та хитрий, вміє собі порадити, дістає від товариства прикметник характерника, якогось надчоловіка, котрого куля не бере і котрий самого чортяку вміє окульбачити і заставити собі служити». Дмитро Яворницький також стверджує, що «між козаками завжди були так звані «характерники», яких ні вогонь, ні вода, ні шабля, ні звичайна куля, крім срібної, не брали. Такі «характерники» могли відкривати без ключів замки, плавати на човнах по підлозі, як по морських хвилях, переходити через річку по сукняній повсті чи циновках з лози, брати в голі руки розпечені ядра, бачити за кілька верств довкола себе за допомогою особливих «верцаєл», перебувати на дні ріки, влазити і вилазити з туго зав’язаних і навіть зашитих мішків, «перекидатись» у котів, перетворювати людей у кущі, вершників на птахів, залазити у звичайне відро і плисти в ньому під водою сотні, тисячі верств».
Вважається, що характерники були «замовлені від кулі і шаблі». У козаків був звичай перед походом насипати рідної землі під устілку чобіт і в шапки. Вважалося, що «хто чоботи скине, тому смерть, а хто шапку зніме, тому голову знімуть».
Свій початок козаки-характерники беруть ще від давньоукраїнських язичницьких волхвів (віщунів, чародіїв). Про це можна прочитати у творах Пантелеймона Куліша.
На думку дослідника В. Пилата: «Після хрещення Русі, переслідувані князями та греками волхви, жерці і воїни-охоронці храмів об’єднувалися у таємні громади і у віддалених від великих міст місцях почали створювати Січі. На островах Дніпра, побережжях Бугу і Дністра, в Карпатах і багаточисельних лісах України (Русі) волхви заснували школи бойового гартування і вишколу, в яких шлях воїна до вершин досконалості опирався на рідну віру, одвічні звичаї та обряди». Тут ми можемо згадати попередників козаччини XVI ст., таємничих степових бродників, вигонців галицьких та інші військові громади.
Недаремно і Запорозька Січ виникла на острові Хортиця. Ще в першій половині Х ст. візантійський імператор Костянтин Багрянородний розповідав, що руси мають пристань на острові Святого Георгія (Хортиці), де біля велетенського дуба покладають свої жертви.
Доказом того, що багато хто з характерників не був християнином було те, що «їх ніколи не відспівували попи, а ховали їх запорожці по-своєму». Навіть декотрим, як розповідають легенди, забивали в груди кілок, щоб вони по смерті не вставали, а тоді засипали землею. Однак найпоширенішим було поховання характерників лицем донизу. Цей звичай склався ще зі скіфських часів.
Прості люди називали характерників чаклунами, калдовниками, а попи вважали, що в них «вселився біс».
Створюючи свою систему бойового вишколу, козаки-характерники були продовжувачами справи волхвів. Крім того, українці мали можливість ознайомитись і з бойовими мистецтвами інших народів, адже серед запорожців були представники 20 націй.
Все це дійшло до наших днів у вигляді бойових танців – гопака, метелиці, козачка. Порівнюючи багатство рухів китайської системи ушу з гопаком, дослідники дійшли висновку, що для того, щоб виконати гопак, потрібно «багато ще дечого, що виходить за рамки китайської гімнастики». Гопак є наслідком розвитку системи фізичної і психічної підготовки наших предків-воїнів.
Репутацію характерника мали деякі історичні особи. Зокрема, сучасники вважали калдовником наказного гетьмана Івана Золотаренка, який прославився в роки Визвольної війни своїми успіхами в боях з поляками.
Багато дивовижних історій розповідали про запорозького кошового Івана Сірка. За час свого отаманування з 1659 по 1680 роки Сірко брав участь у 55 битвах і скрізь виходив переможцем, не рахуючи безлічі дрібних сутичок з ворогами. Тому найчастіше його з усіх інших кошових обирали запорожці на Валних (головних) Радах. За 22 роки Сірка обирали 22 рази! Вірили, що він знає наперед про те, хто з ним збирається воювати, що під час бою може перекинутися на хорта, вовка чи яструба або заклясти вороже військо. Недаремно ж турки і татари прозвали його «урус шайтан». Татарські матері іменем Сірка лякали дітей. Турецький султан видав фірман (указ) про моління в мечетях на загибель Сірка.
Про запорозького кошового Григорія Сагайдачного говорили, що «його ні куля не брала, ні шабля не рубала. Він такий був, що із води виходив сухим, а з вогню мокрим. Він знав усі броди і чаклунські засоби. Одне слово, він був знаючим чоловіком». Славу характерника мав і фастівський полковник Семен Палій. За допомогою характерництва козака Кравчини раптово був схоплений Гнатом Голим зрадник Сава Чалий, який, вирісши на Січі, перекинувся до поляків і став найлютішим ворогом запорожців.
Чимало характерників взяло участь у гайдамацькому русі. Сучасник поляк Корятович розповідав, що не один раз жовніри бачили, як гайдамаки вибирали з себе кулі, які влучали їм у груди або обличчя, і кидали їх назад у ворога. Тому поляки, вирушаючи на гайдамаків, освячували кулі.
Саме характерники, коли московські війська у 1775 році підійшли руйнувати Січ, на відміну від старшини і духовенства, які умовляли запорожців не проливати християнської крові, закликали вчинити ворогам опір.
Характерники зовсім не хотіли здаватися Катерині. Однак більшість запорожців пристала на умовляння старшини та духовенства і здалася. Але найнепокірніші, очолювані характерниками, покинули Січ і втекли за Дунай у Туреччину, де вони заснували Задунайську Січ (на території сучасної Румунії). Проявили себе характерники і на новому місці – у війні козаків з липованами (російськими козаками-некрасівцями). За переказами, характерники допомогли козакам заволодіти липованським містечком Дунаєвець.
Чимало старих характерників залишилося на Великому Лузі і після зруйнування Січі. У народних оповіданнях збереглися прізвища декого з них: Джерелівський – «сам кував рушниці і умів заговорювати їх, був великим стрільцем і мисливцем, не боявся ні хмари, ні грому», а також Канцибера, Гайдук та інші. Прожили вони більше ста років. До нас дійшли деякі географічні назви, пов’язані з ними: Джерелівське урочище, Канциберівське озеро й урочище.
Характерництво, безумовно, приховує багато таємниць для істориків, лікарів, біологів, хіміків, фізиків, інженерів. Те, що нам відомо, тільки вершина айсберга, основа якого ховається в темних глибинах містики і парапсихології. На думку Олеся Бердника, «…характерництво було не винятком, а втаємниченим духом буття Січі Запорозької; вся Січ була «братерством Характерників».
Как известно из истории, стрелков-разведчиков в казацком войске называли пластунами. На Запорожской Сечи они создали даже отдельный Пластунивский шалаш. Именно о них пишут исследователи: «Кто находчивый и хитрый, умеет себе посоветовать, получает от общества прилагательное колдуном, какого надчоловика, которого пуля не берет и который самого черта умеет окульбачиты и заставить себе служить». Дмитрий Яворницкий также утверждает, что «между казаками всегда были так называемые« характерники », которых ни огонь, ни вода, ни сабля, ни обычная пуля, кроме серебряной, не брали. Такие «характерники» могли открывать без ключей замки, плавать на лодках по полу, как по морским волнам, переходить через реку по суконной войлока или циновках из лозы, брать в голые руки раскаленные ядра, видеть за несколько слоев вокруг себя с помощью особых «верцаел », находиться на дне реки, влезать и вылезать из туго завязанных и даже зашитых мешков,« кувыркаться »у котов, превращать людей в кусты, всадников в птиц, залезать в обычное ведро и плыть в нем под водой сотни, тысячи слоев» .
Считается, что характерники были «заказаны от пули и сабли». У казаков был обычай перед походом насыпать родной земли под стельку сапог и в шапке. Считалось, что «кто сапоги сбросит, поэтому смерть, а кто шапку снимет, поэтому голову снимут». Свое начало казаки-характерники берут еще от древнеукраинских языческих волхвов (прорицателей, чародеев. Об этом можно прочитать в произведениях Пантелеймона Кулиша. По мнению исследователя В. Пилата: «После крещения Руси, преследуемые князьями и греками волхвы, жрецы и воины-охранники храмов объединялись в тайные общества и в отдаленных от крупных городов местах начали создавать Сечи. На островах Днепра, побережьях Буга и Днестра, в Карпатах и многочисленных лесах Украины (Руси) волхвы основали школы боевого закалки и выучки, в которых путь воина к вершинам совершенства опирался на родной вере, извечные обычаи и обряды ». Здесь мы можем вспомнить предшественников казачества XVI века, таинственных степных бродников, вигонцив галицких и другие военные общины. Недаром и Запорожская Сечь возникла на острове Хортица. Еще в первой половине Х в. византийский император Константин Багрянородный рассказывал, что русы имеют пристань на острове Святого Георгия (Хортице), где у гигантского дуба возлагают свои жертвы. Доказательством того, что многие из характерникив не был христианином было то, что «они никогда не отпевали попы, а хоронили их запорожцы по-своему». Даже некоторым, как рассказывают легенды, забивали в грудь кол, чтобы они после смерти не вставали, а потом засыпали землей. Однако наиболее распространенным было захоронение характерникив лицом вниз. Этот обычай сложился еще со скифских времен. Простые люди называли характерникив колдунами, калдовникамы, а попы считали, что у них «вселился бес». Создавая свою систему боевой выучки, казаки-характерники были продолжателями дела волхвов. Кроме того, украинская имели возможность ознакомиться и с боевыми искусствами других народов, ведь среди запорожцев были представители 20 наций. Все это дошло до наших дней в виде боевых танцев - гопака, метели, казачка. Сравнивая богатство движений китайской системы ушу с гопаком, исследователи пришли к выводу, что для того, чтобы выполнить гопак, нужно «много еще кое-чего, что выходит за рамки китайской гимнастики». Гопак является следствием развития системы физической и психической подготовки наших предков-воинов. Репутацию колдуном имели некоторые исторические личности. В частности, современники считали калдовником наказного гетмана Ивана Золотаренко, прославившийся в годы Освободительной войны своими успехами в боях с поляками. Много удивительных историй рассказывали о запорожского кошевого Ивана Сирка. За время своего атаманством с 1659 по 1680 годы Сирко участвовал в 55 сражениях и везде выходил победителем, не считая множества мелких стычек с врагами. Поэтому чаще его со всех других кошевых выбирали запорожцы на Валних (главных) Советах. За 22 года Сера выбирали 22 раза! Верили, что он знает наперед о том, кто с ним собирается воевать, что во время боя может перекинуться на борзую, волка или ястреба или заклясть вражеское войско. Недаром же турки и татары прозвали его «урус шайтан». Татарские матери именем Сера пугали детей. Турецкий султан издал фирман (указ) о моления в мечетях на гибель Сирко. О запорожского кошевого Григория Сагайдачного говорили, что «его ни пуля не брала, ни сабля не рубила. Он такой был, что из воды выходил сухим, а из огня мокрым. Он знал все броды и колдовские средства. Словом, он был знающим человеком ». Славу колдуном имел и фастовский полковник Семен Палий. С помощью характерництва казака Кравчины внезапно был схвачен Игнатом Голым предатель Савва Чалый, который, выросши на Сечи, переметнулся к полякам и стал злейшим врагом запорожцев. Многие характерникив приняло участие в гайдамацком движении. Современник поляк Корятович рассказывал, что не один раз солдаты видели, как гайдамаки выбирали из себя пули, которые попадали им в грудь или лицо, и бросали их обратно в противника. Поэтому поляки, отправляясь на гайдамаков, освящали шара. Именно характерники, когда московские войска в 1775 году подошли разрушать Сечь, в отличие от старшины и духовенства, которые уговаривали запорожцев не проливать христианской крови, призывали совершить врагам сопротивление. Характерники вовсе не хотели сдаваться Екатерине. Однако большинство запорожцев приняла уговоры старшины и духовенства и сдалась. Но упрямые, возглавляемые характерниками, покинули Сечь и бежали за Дунай в Турцию, где они основали Задунайскую Сич (на территории современной Румынии). Проявили себя характерники и на новом месте - в войне казаков с липоване (российскими казаки-некрасовцы). По преданию, характерники помогли казакам завладеть липованских городком Дунаевець. Немало старых характерникив осталось на Большом Луге и после разрушения Сечи. В народных рассказах сохранились фамилии некоторых из них: Джереливський - «сам ковал ружья и умел заговаривать их, был великим стрелком и охотником, не боялся ни тучи, ни грома», а также Канцибера, Гайдук и другие. Прожили более ста лет. До нас дошли некоторые географические названия, связанные с ними: Джереливське урочище, Канциберивське озеро и урочище. Характерництво, безусловно, таит много тайн для историков, врачей, биологов, химиков, физиков, инженеров. То, что нам известно, только вершина айсберга, основание которого скрывается в темных глубинах мистики и парапсихологии. По мнению Олеся Бердника, «... характерництво было не исключением, а посвященным духом бытия Сечи Запорожской; вся Сечь была« братством характерники ».
Автор Зареслав
